You are here:
  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size

Волинський прес-клуб

Щоб жіночі мрії не потонули у борщах і сльозах...

Чим переймалася і дивувалася протягом останнього тижня спеціальний кореспондент газети Ярослава ТИМОЩУК

… СНІГОВОЮ АТАКОЮ НА ДЕПУТАТОК
Історія має властивість повторюватися. Свого часу живим анекдотом став випадок із тодішнім кандидатом на пост Президента Віктором Януковичем, який ледь не знепритомнів від того, що в нього поцілило яйце. А нещодавно, під час акції громадянського протесту, депутаток–регіоналок (і декого з депутатів, скажімо, Олега Ляшка) закидали сніжками. При цьому Ірина Горіна начебто отримала закриту черепно–мозкову травму та струс головного мозку. Пізніше депутатка заявила, що її хотіли вбити.

Ця подія спричинила сплеск дискусій у суспільстві. Захисники «потерпілих» жінок стверджують, що треба бути толерантнішими у виборі форм протесту. Навіть ув’язнена Юлія Тимошенко закликала опозиціонерів знайти винних у конфлікті і видати правоохоронцям.

А я от собі думаю: куди вже толерантніше? Обравши таку невинну дитячу забавку — сніжки — як спосіб хоч якось поквитатися з тими, хто перед виборами обіцяв покращити їхнє життя, а після виборів покращує тільки своє, наш народ вкотре засвідчив свою гуманність. «Якби мами дівчат, в яких я колись кидав сніжками, тоді працювали у Партії регіонів, то я би тільки десь зараз вийшов із тюрми», — написав на своїй сторінці у Фейсбуці журналіст Роман Вінтонів.

Добре, що люди знаходять у собі сили на спротив. І хоч сніжки уже назвали брилами льоду, відкрили справу про замах на вбивство, але ж колись і звичайне яйце називали «тупим і гострим предметом»… Зате депутатки мали добру нагоду відчути: від людського гніву не захистишся ані двометровими охоронцями, ані дорогими автомобілями. Корисно іноді виходити зі своїх джипів, щоб бути ближчим до народу і відчути його настрої на своїй — у буквальному розумінні — шкурі.

…УКРАЇНСЬКОЮ І НІМЕЦЬКОЮ СТАБІЛЬНІСТЮ
Перед тим, як записатися на курси вивчення німецької мови, цікавлюся, як люди потім реалізовують на практиці отримані знання іноземної. Керівник обраного лінгвістичного центру каже: «Жінки переважно вивчають мову, щоб вийти заміж за німця. Чоловіки їздять на стажування і міжнародні семінари». Узагальнення провокують стереотипи, думаю собі, і не вірю у змальовану жінкою картину в сірих тонах. Але в рамках, принаймні, нашої групи все виявилося приблизно так, як вона каже. Тут усього двоє хлопців. Вони — студенти, планують продовжити навчання за кордоном. Для цього опановують іноземну мову. Дівчат — більше і їхні мотивації зрозуміти важче. Четверо з них сказали, що знання німецької їм потрібні для виїзду на постійне місце проживання у Німеччину. Дехто із жіночої половини колективу вже має внуків. Є троє розлучених, дві вдови.

— Ніде нема легкого хліба. І тут важко, і там — теж, — резюмує Світлана, конструктор на фірмі, яка збирається за кордон. — Але там люди хоч знають, чому працюють. У них є стабільність.

Стабільність в українському контексті звучить хіба як гірка насмішка над політикою чинної влади.

…Коли кажу, що отримані знання мені знадобляться, бо налагоджуватимуться дипломатичні зв’язки між Україною і Німеччиною, ніхто не вірить. «Мабуть, німця собі хочеш знайти», — по–своєму тлумачать мою присутність серед них.

Блондинка Катя, овдовіла мати двох дорослих дітей, вечорами розмовляє зі своїм іноземним кавалером у скайпі. Каже, поїде до нього жити у Мюнхен.
Жінки, які пережили розлучення і смерть своїх чоловіків, виховують дітей, вирішили змінити місця роботи і проживання. При цьому вони гарно виглядають і готові до нових поворотів долі. Вони — трохи цинічні, але не зневірені, повні енергії та любові до життя. Таких людей ніщо не здолає. Навіть якщо їх трохи розсіється по чужому світу.

…. ГАРЯЧИМИ СЕРЦЯМИ, ЯКІ МИ НЕ МАЄМО ПРАВА ОСТУДИТИ
Школяркою я любила читати підліткову літературу про своїх ровесників, які живуть в інтернатах. Сирітський книжковий світ так контрастував із моїм затишним домашнім, що подекуди я відмовлялася в нього вірити. Найдраматичніші моменти пояснювала авторською вигадливістю. Ще тоді вирішила, що обов’язково треба побувати в інтернаті, щоб на власні очі побачити, де художній домисел, а де правда. Така нагода трапилася нещодавно.

…Жваву зграйку дітей ніяк не можна втримати разом для колективного знімка. Діти — їх шестеро, років 10-11 — постійно розбігаються. Дивляться на нас насторожено, але не без цікавості. У них багато енергії, хитруваті усмішки на обличчях, гострі слівця злітають з язиків, і спробуй відгадати, що в них у головах. У якийсь момент мені здається, що ці діти генерують підступні плани з космічною швидкістю. Схаменувшись, сварю себе за поспіх і упередження, і пробую заговорити з чорнявим смаглявим хлопцем. Той не хоче фотографуватися — образився, бо насправді для знімка був потрібен його брат. Вихователька сказала: «Яка різниця». І звеліла хлопцеві позувати на камеру. Втім, різниця виявилася для Сашка принциповою: брат, видно, зведений, бо має інше прізвище. А дитина гостро, хай ще навіть не надто усвідомлено, потребує ідентифікації і визнання. Думаю, йому особливо важливо, щоб його називали за прізвищем, вважали особистістю з огляду на суспільний вакуум, в якому перебуває. І більше — не відчувати себе ізольованим у холодному — за звучанням слова і за температурою самотніх стін — інтернаті. Як мінімум, із ним треба спілкуватися, відкинувши стереотипні уявлення про дітей, позбавлених батьківської опіки: мовляв, курить, п’є, говорить «погані» слова, що з нього візьмеш. Так, знають і говорять ці слова при нас. Інший хлопець розповідає, що худенька русява дівчинка, на вигляд їй — 10-11, ще геть не сформована ні фізіологічно, ні психологічно, — курить, тому він не буде обнімати її для кадру. Діти тут рано дорослішають, чи то, радше, в них швидше атрофується вразливість.
Кілька років тому я познайомилася з дівчиною, яка перебувала під опікою черниць одного волинського монастиря. Аню, на той час 16–річну школярку, утримували матеріально, за що вона повинна була дотримуватися тамтешніх порядків: багато і щиро молитися, рано лягати спати і не думати про грішне. Її змушували ходити у темних довгих спідницях. По дорозі в школу — дівчина ходила в найближче село — Аня відходила на безпечну від монастиря відстань і переодягалася в джинси. Їх ховала, як найдорожчий скарб. Мені показала під великим секретом. Також Аня потай курила сигарети і дружила з найкрутішою одинадцятикласницею тієї школи. Та всіх, хто сумнівався у її непохитному авторитеті, «строїла», а Аню «кришувала». Я захоплювалася Анею — за те, що вона могла кинути виклик системі, частиною якої вимушено була сама, і за її жіночий смак, що не дозволяв їй закутувати довгі стрункі ноги в чорні спідниці.

…Про що вони думають перед сном? З яким настроєм прокидаються? Чого їм хочеться на десерт? Як поводять себе дівчата, коли їм починають подобатися хлопці: ніжнішають чи, навпаки, прикривають свої почуття ще демонстративнішою агресією? Як уявляють своє майбутнє? Яких батьків їм хочеться? Що вони ховають за бетонною стіною показної крутизни? …У них гарячі голови і серця. Це не втрачені діти, якщо ми не дамо їм відчути себе такими.

…. РЕПЛІКОЮ: «НАВІЩО ТОБІ ЦЕЙ ГЕНДЕР — ЛІПШЕ ВИХОДЬ ЗАМІЖ»
Подруга розповідає, як пішла з товаришем на каву. Коли той запропонував сам оплатити рахунок у кафе, дівчина відмовилась. «Ну якщо ти така емансипована, то заплати ще й за мене», — не наполіг той.

А пізніше читачка газети поскаржилась у телефонну трубку на юнака: він не звільнив старшій пані місця в тролейбусі, бо «в країні — гендерна рівність».

З того часу, як у суспільстві пожвавилися розмови на тему рівності статей, багатьом стало зручно прикривати іншомовними термінами власне невігластво і побутове хамство. Хоча начебто нескладно зрозуміти: питання на зразок «кому треба звільняти місце у транспорті» вирішуються так, як дозволяє людині її вихованість і культура.

А непоінформованість про гендерну тематику тільки ускладнює проблему. Адже ворога треба знати в обличчя. Однією із найгостріших проблем, якими переймаються активісти гендерного руху, є домашнє насильство. За статистикою, лише після восьмого випадку застосування до жінки сили потерпіла звертається за допомогою. Багато жінок вважають за краще «не виносити сміття з хати» або ж керуються мотивацією на кшталт «кому я у свої 25 років вже потрібна». 80 % жертв домашнього насильства — жінки. Дослідження, яке провели фахівці Ради Європи, показало: кожна друга жінка є жертвою насильства в Україні, а близько 40% жінок терплять прояви фізичної та психологічної агресії понад 5 років. Лише 2 % постраждалих наважуються повідомити про проблему.

На тлі цих тривожних фактів аргументи так званих «антигендеристів» типу «навіщо тобі цей гендер — ліпше виходь заміж» тільки поглиблюють проблему. Жіночі мрії про самореалізацію тонуть у борщах і в затамованих сльозах…

(Стаття опублікована у газеті "Волинь-нова" та на її інтернет-сторінці від 9 квітня 2013 р.)

 

Архів

2022
червня
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Ресурсний центр ГУРТ


Пошук

Наша сторінка на Facebook