У сучасному суспільстві, як і в минулі часи, існують певні стереотипи щодо професії чоловіка-вихователя. Адже багато батьків, коли приводять свою малесеньку кровинку в дитячий садок, упевнені, що її будуть там оберігати, виховувати, навчати, піклуватися про неї та віддавати всю свою любов тільки їхньому малюку. На жаль, ці та багато інших характеристик, на думку суспільства, не властиві чоловікам. І це не просто вигадки та фантазії батьків, доля правди в цьому є. Адже, як засвідчують психологи, чоловіки не можуть так активно, як жінки, проявляти свої емоції: любов, страх, гнів, щастя, турботу.
Але невже це може слугувати причиною насмішок і наклепів на чоловіка, що працює вихователем? Під вплив цих думок потрапив якось один молодий юнак, що здобував фах вихователя в Луцькому педагогічному коледжі. Упродовж першого року навчання він був об’єктом насміхань односельчан і товаришів щодо обраної професії. І попри всі переконання викладацького складу коледжу та одногрупниць не зважати на думку інших, студент все-таки не захотів продовжувати навчання та, піддавшись чужим стереотипам, залишив стіни коледжу.
Нині на різних форумах, сайтах та в соціальних мережах можна знайти безліч відео про батьків (чоловіків), котрі залишилися з дітьми один на один зі своїми побутовими (і не тільки) проблемами та труднощами, що траплялися їм у виховній роботі з розбишаками. Але, перечитуючи спілкування татусів, роблю висновок – не всі чоловіки настільки безпорадні. Прикладом може бути Данія, у якій кожен п’ятий працівник дошкільних закладів є чоловіком. Й у нашому рідному місті є люди, які вщент зламали стереотипи про неможливість роботи чоловіка в дитячому садку. Це два вихователі з великим стажем роботи та юнак, що навчається у Луцькому педагогічному коледжі за напрямом «Дошкільне виховання». З одним із них я мала змогу поспілкуватися. Олександр Миколайович Пустельник працює вихователем у дитячому садочку № 32, дає раду не одному дошкільняткові, а великій кількості дітей, і хочу вам сказати, що йому це чудово вдається.
Звичайно, на його професійній стежині, як і в кожної людини, траплялися різні негаразди та неприємності, що пояснювалось адаптаційним періодом у професійній діяльності та браком досвіду в роботі з малечею. Ну і як тут не згадати про жіночий колектив, що, за словами Олександра Миколайовича, супроводжував його ще зі шкільної парти, у вищому навчальному закладі (у групі були одні лише дівчата), і, нарешті, жіноче оточення в дитячому садку. Також важливим фактором в адаптації у перші дні роботи відігравало ставлення батьків вихованців до того, що у їхній групі вихователь не жінка, а чоловік. Перша реакція на побачене у кожного була різною. Хтось задавав стандартні запитання: «А чому саме ця професія?», «Чи ви до нас надовго?». А деякі слова були просто вражаючі: «Взагалі-то моя дитина боїться чоловіків і погано йде з ними на контакт». Але ці перешкоди не завадили йому. Також Олександр постійно відчував турботу та підтримку матері, котра намагалася завжди допомогти та втішити сина у важкі хвилини розпачу.
Робота вихователя не є простою, адже потрібно приділити увагу кожній дитині, зрозуміти її внутрішній стан, звички, потреби. Та найголовніше – це отримати довіру та любов від свого вихованця. Спостерігаючи за роботою Олександра Миколайовича, переконуюся, що він може конкурувати навіть із досвідченими жінками-вихователям. Адже ця дитяча любов, про яку я говорила, завжди світиться в очах його вихованців.
Тому хочу закликати всіх не підтримувати негативні стереотипи щодо професії чоловіка-вихователя, бо вони давно вже були зламані під тиском розвитку та еволюції суспільства.
Наталія Орлова,
студентка Луцького педагогічного коледжу
(матеріал друкується вперше)
