Тернопільське інтернет-видання "Перший Онлайн" – одне з тих, про досвід співпраці з яким хочеться розповідати часто і багато. Це – приклад того, як можна розвиватися, зростати, збагачуватися новою інформацією і збагачувати нею свою аудиторію. Ми дуже вдячні директорці видання Тетяні Вербицькій і редактору Віталію Поповичу за цей чудовий досвід взаємодії. Розкажемо про дещо і вам.
Зліва направо: Віталій Попович, Тетяна Вербицька
Про знайомство з гендерною тематикою
Коли розпочалася повномасштабна війна, тернопільська редакція «Першого онлайн», як і більшість українських медіа, була змушена пристосовуватися до нових реалій. 2022 року довелося припинити випускати газету й залишити тільки сайт. Тоді багато працівників і працівниць втратили роботу, а редакція – орендоване приміщення.
– Ситуація була досить скрутна, – розповідає директорка «Першого онлайн» Тетяна Вербицька. – Тоді зателефонувала моя колега з Тернопільщини Тетяна Тарасенко й сказала: «Є пропозиція попрацювати в гендерній тематиці». Відповідаю: «Гаразд, час є, бажання є, натхнення є, але досвіду немає». – «Нічого, навчишся й спробуєш».
Так 2022 року Тетяна Вербицька взяла участь у Гендерному медіафорумі, а згодом – у Х гендерній медіашколі, які організовував Волинський прес-клуб.
– Я туди поїхала, і було дуже цікаво. Бачила, що багатьох колег нагороджували за вдалі матеріали, і звичайно, мені захотілося не відставати, не бути гіршою. Тоді я написала кілька статей, які стосувалися жінок і війни. У мене був матеріал із військовослужбовицею, яка з 2014 року воює разом із чоловіком, про вимушено переміщених осіб, які релокували бізнес до Тернополя, волонтерок та медикинь тощо, – розповідає головна редакторка «Першого онлайн». – Я зрозуміла, що ніколи в цю тему не заглиблювалася, не звертала на неї уваги. Але коли почала про це писати, усвідомила, що з цим можна боротися. Справді, ми живемо у величезному полоні стереотипів. Мені було цікаво досліджувати, як і чому вони народжувалися й поширювалися. Тож коли минулого року Богдана Стельмах запропонувала попрацювати в новому проекті, я з величезною радістю погодилася, тому що це колосальний досвід.
Уже 2023 року пані Тетяна долучила до цієї ініціативи журналіста «Першого онлайн» Віталія Поповича.
– Я йому постійно робила зауваження: «Не директор, а директорка», «психологиня». Він не дуже це сприймав. І тоді зрозуміла, що так нічого не досягну. Йому треба пройти цю школу, пірнути в тему й зрозуміти, чому так, – каже Тетяна Вербицька.
Вона визнає, що спочатку і їй, і пану Віталію писати тексти на гендерну тематику було досить складно. Але з ними працювали координаторка Богдана Стельмах і менторка Тетяна Тарасенко. Наприкінці проекту стало простіше й зрозуміліше.
– Велика вага такого навчання й досвіду, що ти отримуєш не тільки теоретичні знання в гендерній темі, а й відразу застосовуєш їх на практиці. Воно все настільки відкладається! От ми вже й проект завершили, а я: «Пані Богдано, а я б про це написала». Відчуваю, що мені хочеться створювати матеріали без жодних проектів, тому що ця тема, справді, настільки в Україні актуальна. Про це треба писати, кричати й деколи волати, щоб ми швидше позбувалися цих стереотипів», – резюмує Тетяна Вербицька.
Про досвід співпраці з Волинським прес-клубом
Проект Волинського прес-клубу зі створення контенту з гендерної тематики тривав пів року. За цей час редакція «Першого онлайн» провела низку опитувань своєї аудиторії і створила 44 матеріали.
– До важливих тем ми обов’язково проводили опитування на нашому сайті, щоби зрозуміти зріз думок саме нашої аудиторії, на Тернопільщині. Обов’язково результати опитувань додавали у свої тексти, щоби показати, наприклад, чи динаміку, чи якийсь стан справ із цією темою, – розповідає директорка «Першого онлайн» Тетяна Вербицька.
Журналістки й журналісти видання порушували тему впровадження жіночих купе, акцентували увагу влади та читачів/читачок на важливості створення безбар’єрного простору, руйнували усталені стереотипи в українському діловому етикеті тощо.
Подекуди редакцію вражала реакція читачів і читачок на певні статті. Наприклад, коли пані Тетяна готувала матеріал про ЛГБТІК-спільноту й закон про цивільні партнерства, то зробила опитування на сайті про ставлення людей до цієї теми.
– Ми ж ідемо до Євросоюзу і, здавалося б, уже всі мають бути просунутими, але все одно я побачила, що ситуація дуже сумна, тому що близько 50% категорично засуджують, не сприймають, не розуміють, не підтримують. Навіть пункт «нейтральне ставлення» набрав досить мало відсотків. Тобто це важлива тема, яка потребує величезної, клопіткої роботи, – зазначає Тетяна Вербицька.
Але після низки публікацій на гендерну тематику редакція помітила певний прогрес у своїх читачок і читачів. Із соцопитувань було зрозуміло, що вони стали більш обізнаними.
– Більшість наших опитувань стосувалася гендеру в різних його аспектах, і з кожним наступним опитуванням ми бачили позитивну динаміку. Коли поставили підсумкове опитування «Що ви знаєте взагалі про гендерну рівність в Україні?», «Що ви знаєте про гендерну стратегію?», то результати нас вразили. «Знаю на середньому рівні», «Знаю достатньо, щоб захистити свої права», «Знаю, але хочу знати більше», – такі відповіді переважали. І це було дуже приємно. Можливо, наші матеріали не викликали великого резонансу, але вони були більш просвітницькі: про природу стереотипів, з роз’ясненням, історичним екскурсом, конкретними прикладами. Наприклад, як стереотип може понівечити життя людини, якщо вона піддається зовнішньому впливу, – розповідає Тетяна Вербицька.
Публікації впливали не лише на читачів і читачок медіа, а й на державні служби, про які писала редакція «Першого онлайн».
Цікава ситуація склалася, коли пані Тетяна готувала матеріал про жінок у «чоловічих» професіях під час війни. Тоді вона звернулася до Тернопільського обласного центру зайнятості, щоб отримати коментар і статистичні дані.
– Вони кажуть: «Ви нам надішліть хоча б прочитати». Я надіслала – і вони були дуже вражені. Сказали: «Ви це підсвітили з такого боку, що ми ніколи про це не думали. Ніколи не думали, що так можна подавати інформацію про вакансії». «Ось так, – кажу, – беріть, вчіться, використовуйте». Вони опублікували цей матеріал у себе, – каже директорка «Першого онлайн».
Як зазначає пані Тетяна, в обласному центрі зайнятості ніколи не писали, що на вакансію тракториста шукають жінок. А пізніше, коли вже змінили оголошення, зрозуміли, що жінки, які належать до категорії ВПО, через їхню службу пішли на нібито суто «чоловічі» вакансії.
– Кажу, говоріть про це, і жінки розумітимуть: «А чому б і такі вакансії не розглядати? Вони є!» Потім до мене телефонував керівник служби й зазначив: «Я зрозумів, що не правильно говорю. Завжди кажу: «Нам потрібна жінка на посаду вчителя. А тепер розумію, що це вчителька», – розповідає Тетяна Вербицька.
Публікувала редакція «Першого онлайн» і досить гострі матеріали, як-то про стереотипне ставлення працівників Держприкордонслужби до жінок з інвалідністю, де вважають, що жінки з інвалідністю виходять заміж винятково для того, щоб прикрити чоловіків, які не хочуть відбувати службу. Під цим матеріалом у коментарях розпочалася дискусія. Тетяна Вербицька зазначає: прикро, що самі українки поширюють гендерні стереотипи й таврують жінок з інвалідністю.
– Було непросто. Складно пояснити: проблема не в ухилянтах, а в тому, що кожну жінку з інвалідністю автоматично таврують, а це неприпустимо. Складається враження, що жінка з інвалідністю взагалі нікому не потрібна, крім ухилянтів, що можна лише з користю одружуватися. Я б сказала, що на цю тему треба більше писати.
Робота над матеріалми з гендерної тематики, за словами пані Тетяни, стала «другим диханням» до основної роботи.
– Я брала відпустку і всю відпустку писала гендерні матеріали. Це відволікало від основної роботи й було цікаво. Процес збору матеріалу займав багато часу, а от написання дуже просто йшло, практично на одному диханні. Богдана Стельмах завжди буда в доступі, підказувала, допомагала. Я могла навіть її пізно ввечері набрати й сказати: «Пані Богдано, у мене виникла ідея, хочу про це писати, але не знаю, чи правильно». І вона сідала й пояснювала. І вже останні, напевно, два місяці я їй не телефонувала, бо знала, куди рухатися. Дуже велика підтримка, сприяння, допомога. Навіть усі правки в текстах надсилали з поясненнями. І це важливо, бо на цих помилках ми вчилися й удосконалювалися, – каже Тетяна Вербицька.
Ускладнювало роботу те, що статистичні дані закриті, або відсутні.
– Знайти свіжу статистику було практично нереально. Інколи вишпортуєш дуже класну тему, а статистичні дані щодо неї датовані, наприклад, 2015 роком, майже десятиріччя тому. І бачиш: або не проводили дослідження, або вони закриті. І це дуже складно, тому що мова цифр, коли ти хочеш чогось навчити свою аудиторію, в чомусь її переконати, дуже важлива, – зазначає Тетяна Вербицька. – По-друге, дуже мало в інтернет-мережі досліджень про роль жінки в українському суспільстві. Коли я писала про природу стереотипів, зокрема про жінок, які старші за своїх чоловіків, то знайшла єдиний матеріал на цю тему, який стосувався винятково Херсонщини. Там проводили дослідження на цю тему. Але сказати, щоб я це могла порівняти з іншими регіонами, то ні – інформації бракувало.
Головний редактор видання Віталій Попович каже, що у проекті Волинського прес-клубу йому працювати було складно, але цікаво.
– У мене було далеке уявлення, що таке гендерна рівність. Думав, що це лише про порушення прав жінок у «чоловічих професіях». За ці пів року я багато для себе відкрив у різних галузях. Зрозумів, що коли ми пишемо про людей з інвалідністю, у цій темі теж є гендерні аспекти, що права чоловіків теж порушують, – розповідає пан Віталій.
Віталій Попович у журналістиці – 20 років. Каже, що його можна назвати представником «старої школи», коли фемінітиви ще не вживали.
– Я раніше працював у газеті, але ніколи не використовував слів «політикиня», «тренерка», «арбітриня». Зараз співпрацюю з одним сайтом і постійно послуговуюся ними. За час проекту звик до цього, керівництво дуже не наполягає на вживанні фемінітивів, але засвоїв за цих пів року – то старайся використовувати, тож я це роблю, – резюмує медійник.
Окрім того, пан Віталій почав більше помічати гендерної нерівності у спорті.
– Я дивувався, що є дівчата-важкоатлетки. Раніше думав, що це якась екзотика. І коли приходиш у зал, а там – одна чоловіча роздягальня. Тож у цьому напрямку теж треба працювати. Так само і з футболом. Дівчачий спорт завжди був на другому плані. Але я написав два матеріали з членкинями Збірної України з футболу, і в багатьох відкрилися очі, що дівчата можуть грати у футбол, на високому рівні, виявляється – не гірше за хлопців, – каже Віталій Попович.
Пан Віталій працює також прессекретарем Федерації футболу. І саме він порушив проблему спільної участі дівчат та хлопців в одній команді на футбольних поєдинках. Зараз Асоціація футболу дозволяє заявляти на змагання дівчат та хлопців в одній юнацькій команді.
За словами пана Віталія, участь у проекті дала йому насамперед знання, відкрила багато нових тем, а також змінила ставлення до гендерної тематики та погляд на певні проблеми.
***
На думку, директорки «Першого онлайн» Тетяни Вербицької, таких практичних проєктів має бути більше:
– Я б хотіла, щоб більше журналістів і журналісток, але все-таки саме журналістів-чоловіків, отримали такий досвід, який одержала наша редакція у Волинському прес-клубі. Тому що оця робота, яку ми вже зробили, робимо й робитимемо далі невеликою кількістю медіа, які взяли участь у проекті, має бути масштабована. Таких редакцій має бути якнайбільше. І коли ми більше на цю тему говоритимемо, нас чутимуть законотворці й служби, які досі поширюють стереотипи у своїй роботі та ганьблять державу; звичайні люди, які послуговуються гендерними стереотипами і ламають життя інших людей своїми хибними наративами. Якщо це вдалося європейським державам, нам це вдасться також.
Розмовляла Наталка Сіробаб
______________
Проект "Гендерночутливий простір сучасної журналістики" реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки Медійної програми в Україні, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та виконується міжнародною організацією Інтерньюс (Internews).
