За оцінками Міністерства у справах ветеранів України, після завершення бойових дій військовослужбов/и/ці та члени їхніх родин становитимуть близько 15 млн осіб - майже половину мешканців/мешканок України. Уже сьогодні це - мільйони наших співгромадян/о/к. Водночас для медіа тема родин захисників і захисниць залишається складною з точки зору етики, мови та балансу між суспільним інтересом і ризиком стереотипізації або повторної травматизації.
Саме про ці виклики, відповідальне висвітлення тем, пов’язаних із родинами військових, ішлося на зустрічі* з практичною психологинею Юлією Павловою. У фокусі розмови була не лише мова, якою ми говоримо про родини військових, а й спосіб, у який ми вибудовуємо комунікацію з ними.
Долаючи стереотипи
Юлія Павлова каже, що родини військовослужбовців/иць часто опиняються між двома полюсами суспільного сприйняття. Їх або надмірно героїзують, приписуючи виняткову стійкість і моральну бездоганність, або ж, навпаки, зображають як надмірно вразливих, агресивних чи таких, що нібито користуються "вторинною вигодою" від війни. У реальності ж йдеться про дуже різних людей з різним досвідом, характером і життєвими обставинами.
Як наголошує психологиня, найбільшою помилкою у роботі медіа є узагальнення. Родини військових - це не окрема соціальна група з уніфікованими рисами, а велика частина суспільства, всередині якої існує значна різноманітність досвідів і реакцій.
"Є невеликий, але дуже гучний пласт людей, які можуть різко і публічно засуджувати інших. Звідси йде узагальнення, що родини військових жорстоко критикують тих, у кого в родині ніхто не служить. Але найчастіше це відображення їхнього власного болю. І завдання медіа допомогти побачити за різкими словами крик про допомогу", - пояснює експертка.
Особливо чутливими, за словами пані Юлії, є питання, які суспільство часто ставить майже автоматично, не замислюючись про їхній емоційний вплив. Наприклад, запитання на кшталт "Як ви відпустили чоловіка добровольцем?" підсилюють стереотипи про відповідальність родини за рішення людини піти на війну. Аналогічно питання про гроші й виплати: вони важливі для розуміння реальної ситуації, однак можуть болісно сприйматися через поширений у суспільстві міф про службу "заради заробітку".
Рідні військових добре усвідомлюють існування цих стереотипів, тому можуть реагувати на подібні теми гостро, агресивно або навпаки, замикатися і відмовлятися від спілкування. Саме тому журналіст/к/ам важливо пояснювати, навіщо вони ставлять те чи інше запитання, і бути готовими до будь-якої емоційної реакції.
Усвідомлюючи емоційні стани
Страх нашкодити співрозмовникам іноді штовхає журналісток/журналістів у протилежні крайнощі: коли розмова стає надто обережною, поверхневою і, зрештою, не дає людині можливості висловитися. За словами Юлії Павлової, уникання складних тем не завжди є проявом турботи, адже для багатьох родин важливо бути почутими, навіть якщо їхні емоції незручні або важкі.
Серед найпоширеніших тригерів у спілкуванні психологиня називає порівняння досвідів, знецінення переживань, нав’язування порад і так звану "токсичну стійкість". Фрази на кшталт "іншим зараз гірше", "не на часі говорити про світле", "треба бути сильною" можуть позбавляти людину права на власні почуття і посилювати провину за емоції, які вона переживає.
Окремої уваги потребує тема заборони на емоції у родинах військових. Часто близьким радять не говорити з людиною на фронті про проблеми, щоб "не навантажувати". Проте після повернення це може обернутися відчуттям відчуження і думкою, що без нього чи без неї родині було легше. У таких випадках зовнішня "позитивність" стає джерелом додаткової травми.
"Кожна людина має право переживати так, як їй комфортно. Ми всі живемо в ненормальних для життя умовах, і кожен шукає власний спосіб нормалізуватися. Якщо ця поведінка не є деструктивною, вона має право на існування", - підкреслює Юлія Павлова.
Для журналісток/журналістів важливо пам’ятати, що агресивний тон або різкі відповіді з боку родин військових часто є не проявом ворожості, а наслідком тривалого виснаження. Така реакція може бути своєрідною перевіркою, чи здатен співрозмовник/співрозмовниця втримати емоційний простір і залишитися в контакті.
Для збільшення натисніть на зображенні
Як будувати розмову і завершувати її коректно
Під час вебінару обговорювали конкретні інструменти комунікації, які допомагають говорити з родинами військовослужбовців/військовослужбовиць і військовополонених.
Серед них - відкриті запитання, які дають людині можливість самій визначати межі розповіді, дослідницький підхід замість нав’язування готових наративів, а також занурення в досвід співрозмовників/співрозмовниць. Важливо не лише те, що саме журналіст/ка питає, а й як він/вона слухає, залишаючи простір для пауз і невисловлених емоцій.
Окрему увагу експертка радить приділяти завершенню розмови. Замість банальних фраз на кшталт "усе буде добре" варто дати людині можливість виговоритися і визнати нормальність її почуттів. Прості формулювання, які не знецінюють і не обіцяють неможливого, часто стають важливішими за будь-які слова підтримки.
"Родини військовослужбовців і військовополонених - це досить закриті спільноти. Коли ви готуєте матеріал про долю людини, ви отримуєте кредит довіри, а публікуючи його - берете на себе велику відповідальність. Саме ваш текст може допомогти родинам поділитися своїми емоціями, а авдиторії - краще зрозуміти, що насправді відбувається в житті захисників і захисниць та їхніх близьких", - підсумувала Юлія Павлова.
Короткий чек-ліст від Юлії Павлової
Що варто врахувати при підготовці до спілкування з родинами військовослужбовців/виць.
Вони:
- живуть у постійному очікуванні новин, з підвищеною тривожністю;
- часто відчувають втому й розгубленість, які не завжди усвідомлюють;
- можуть переймати чорно-біле мислення та емоційну закритість;
- відчувають дистанцію з людьми без подібного досвіду;
- потребують підтримки, але не завжди готові її приймати;
- мають труднощі з плануванням майбутнього;
- гостро реагують на несправедливість, тригери та знецінення досвіду;
- споживають інформацію крізь призму власного досвіду.
Що варто врахувати при підготовці до спілкування з родинами військовополонених.
Вони:
- перебувають у стані тривалої невизначеності та виснаження;
- переживають емоційні гойдалки від надії до розпачу;
- стають більш закритими з часом, особливо за тривалого полону;
- є особливо вразливими у дні обмінів;
- часто мають фізичну втому як наслідок емоційного виснаження;
- мають знижений рівень довіри через негативний попередній досвід;
- легко розпізнають нещирість, популізм і маніпуляції, особливо чутливі до неточностей і припущень;
- віддають перевагу спілкуванню у колі "своїх";
- потребують дистанції на початку контакту.
Ключові потреби у комунікації для обох груп:
- визнання та валідація переживань;
- право на власний досвід без порівнянь;
- м’яка підтримка без токсичного оптимізму;
- можливість висловитися без тиску.
Пам’ятайте: агресивний тон або різка реакція на ваші питання найчастіше є наслідком виснаження, а не ворожості.
Швидка самоперевірка перед публікацією: "Чи не підсилює матеріал стереотипи?", "Чи подані факти без оцінних суджень?", "Чи не порушую я довіру співрозмовників?".
Більше - у відео на нашому YouTube-каналі: https://www.youtube.com/watch?v=EDIFWRJHnYQ
____________
*Зустріч організована для журналісток/журналістів 20 локальних/гіперлокальних медіа - учасниць проєкту "Права людини в громадах: досвід і комунікація", який Волинський прес-клуб реалізовує у партнерстві з ГО "Центр громадянських свобод".
